Війна під час перемир’я
Наша волонтерська поїздка тривала традиційних чотири дні за маршрутом Львів - Чугуїв - Слов’янськ - Артемівськ - Лисичанськ - Сєвєродонецьк - Новоохтирка - Щастя - Новий Айдар - Львів. Всього близько 3000 кілометрів. Везли все, від цигарок, шкарпеток та вареників до безпілотників, плюс тягнули УАЗика для хлопців на передовій, щоб мали чим їздити.
Цього разу не було чути артилерійських залпів, проте напруження, яке висіло в повітрі, відчувалося і надалі, оскільки в перемир’я мало хто вірить. Натомість виднілися різноманітні землерийні машини, які копали траншеї, капоніри і бліндажі.
Тихо було в місті Щастя, де з даху місцевої ТЕС видно позиції сепаратистів, а точніше російських військ. Це на віддалі двох-трьох кілометрів, на іншій стороні Північного Дінця, який на великій частині фронту розділяє наші та їхні війська.
Ще раз переконався, що під час поїздки після контактів з бійцями (солдатами та офіцерами) у прифронтовій зоні почуваєш себе значно впевненіше і, як мінімум, два дні після повернення немає жодного бажання читати Інтернет, чи дивитися новини з безконечними зойками «диванної сотні», або дилетантськими просторікуваннями доморощених полководців.
Впевнені слова військових: «Ми робимо свою роботу» присутні у всіх розмовах, так само, як і вдячність за те, що приїхали. Так само, як і відсутність будь-яких ознак паніки та нарікань, навіть від тих, хто вже служить майже рік.
Дещо вже стих ажіотаж довкола найнеобхіднішого. Принаймні бачиш всіх екіпірованими, з касками та бронежилетами. Так що про босу і голодну армію говорити вже не можна.
Ні, звичайно, борони Боже подумати, що все добре і йде так, як треба. Ну що скажеш на той факт, коли техніку яку направляють на ремонт, нема чим ремонтувати? Коли всілякі патрубки, клапани, шланги тощо бійці купують за власні гроші, розуміючи необхідність відновлення боєздатності бойових машин, автомобілів та землерийних машин. А щури з тилових служб ніби не бачать цих проблем.
Тому, звичайно, їздити і допомагати треба, пам’ятаючи, що цим ми рятуємо чиєсь життя і покращуємо побутові умови наших «пацанів». Адже ми, все-таки, готуємо їжу на газовій плитці і спимо на простирадлах, в той час коли хлопці на позиціях це роблять на паяльних лампах і сплять в бліндажах на нарах, не роздягаючись. В кращому випадку в казармах, розміщених в колишніх господарських приміщеннях, або в наметах на блокпостах.
До речі, Донецька та Луганська області – це суцільна система блокпостів на перехрестях доріг та на всіх в’їздах у кожне місто. Слід зауважити, що недотримання правил поведінки загрожує значними неприємностями. Особливо, коли не виключиш фари перед блокпостом у темний час доби. Можеш отримати чергу з автомата і добре, якщо попереджувальну, а не в лобове скло. Що ж, в умовах війни жарти недоречні.
До речі, «там» дуже часто трапляються цікаві зустрічі. Так у двох ротах нашої 80-ї десантної бригади зустрів двох товаришів з Винник, які були разом призвані торік, але не бачилися, бо знаходяться на різних позиціях. А в бліндажі 24-ї бригади зустрів бійця, який при згадці про львівську 70-ту школу сказав, що у нього там в першому класі вчиться племінниця і передав їй привіт.
На блокпосту в районі Лисичанська ми побачили симпатичного бійця з гарним іменем Василина. Ця дівчина з Бібрки, студентка Львівського медичного ліцею взяла академвідпустку і поїхали добровольцем в зону АТО. Коли ж в госпіталь медсестрою її не взяли через відсутність диплому, вона замість повернення додому вступила в батальйон спецпризначення рядовим бійцем і вже понад пів року несе службу в польових умовах. Якщо додати, що їй всього 20 років, то чим це не сучасна Олена Степанівна. Це – для тих боягузливих молодиків, які «косять» від призову.
А ще згадую активістів волонтерського центру у Лисичанську, який збирає і розповсюджує речі і продукти для біженців та передає передачі бійцям на позиції, до яких довго добиратися, або доступ обмежений. Той центр, де можна заночувати під час поїздки, якщо виникає потреба.
А ще - отця з Лапаївки, який їде у волонтерській групі і на пропозицію трохи відпочити відповідає: «Ні їдемо всі разом!» А священик в «Айдарі» (тій частині, яка воює, а не віджимає автомобілі), який одночасно служить бійцем і править службу божу, ризи якого висять просто на бильці двоярусної койки і змінюються на бронежилет. А капличка збудована ним з плит ДСП з хрестом з двох планок.
Порівнюю з деякими львівськими, з дозволу сказати отцями, як івідмовляються допомагати воїнам АТО, бо ж на таці стане менше.
А навіть аж дивна любов до братів наших менших. У кожному підрозділі мусить бути песик чи кіт, якому приділяється дуже велика увага. Очевидно, що навіть на війні мусить мати вихід почуття природної людської доброти.
Тут ніхто не говорить про мову, віру, політичні погляди, тут важливо лише одне – ти з якої сторони. І більше нічого, все інше другорядне. Війна не має сірих кольорів. Біле, або чорне і все. Бо інакше смерть.
І у всіх розмовах одне запитання: «Коли вже це закінчиться?» І відразу ж самі собі у відповідь: «Ще не скоро!»
Тому, якби не було складно, а допомагати «пацанам» ще треба буде довго. Адже це наші з Вами «пацани». І в кожній родині хтось може опинитися «там». А якщо ти допоміг комусь, то хтось колись в критичний період допоможе і тобі, чи твоєму близькому. Інакше це буде не «по-пацанячому».
І на завершення:
«Слава Україні!»
Ці слова там, як заклинання.
Героям слава!
А вони, герої, перед нами, наші звичайні хлопці, по-фронтовому – «пацани».
Юрій Кужелюк, депутат Львівської міськради