Юрій КУЖЕЛЮК: «На війні, як на війні»

Співкоординатор групи «Громадянська позиція» у Львівській міськраді повернувся з чергової волонтерської поїздки у зону АТО

Війна, при всіх своїх негативних сторонах, має одну перевагу. Вона показує силу людського духу і межу людської ницості. Вона різко відводить на другий, а то й на третій план багато речей, які нам здаються надзвичайно важливими. Вперед виходить лише одне – з якої ти сторони і наскільки здатен допомогти своїм.

На фронті зустрічаєш дуже багато цікавих людей, яких в мирному житті і ніколи не помітив би, і бачиш вчинки, в які ніколи б не повірив.

От і під час останньої поїздки на свято Вознесіння «туди» в Артемівському госпіталі ми зустріли маму-медика з дочкою-студенткою з села Миколаїв на Львівщині, які поїхали добровольцями допомагати пораненим. Взагалі на фронті ми бачили достатньо багато жінок. В батальйоні «Айдар», в танковому батальйоні, на блокпостах. Ще приклад – молода жінка, яка з двома дітьми втекла з Бахчисарая, оселилась у Львові, знайшла собі роботу, але поїхала добровольцем-лікарем і служить зараз в ремонтному підрозділі. Поневолі стає соромно за наших «патріотично» настроєних молодих хлопців, які добре п’ють пиво і ведуть себе «круто», але «косять» від армії. Причому мова йде не про фронт, а про строкову службу в казармах в тилу, яку мав би пройти кожен, хто вважає себе чоловіком.

А танковий батальйон на Луганщині, де порядок такий, що не кожна господиня дома тримає. На кухні і в їдальні чистота, натоплена сауна, під ногами містки, щоб бійці не місили болото, попільнички з гільз для снарядів. І їжа з солдатського котла, якою нас нагодували, дуже навіть пристойна. Переконаний, що в такого командира і на полі бою порядок і втрати мінімальні.

Проте на другий день, уже в інженерному підрозділі на 29-му блокпосту, бачимо солдата з прив’язаною скотчем підошвою. Майже як Павка Корчагін з «Як гартувалася сталь». Взагалі про тилові служби можна говорити лише нецензурно. Бо, виявляється, весна наступила несподівано і треба, виявляється, літню форму. А з’ясувалося це тоді, коли надворі 30 градусів тепла. А ще, виявляється, бійцям потрібні такі речі, як футболки труси і шкарпетки. І однієї пари на рік виявляється мало. Ну нічого, доставлять волонтери.

А в ремонтному батальйоні, як не дивно, для того, щоб ремонтувати танки й БТРи потрібні різні ключі і запчастини. А їх чомусь нема і треба купувати за власні гроші.

А найбільша проблема – маскувальні сітки. Що вивчали в своїх академіях про необхідність маскування ті «розумники» з МО, які не замовили сіток? Нічого, школярі наплетуть.

Звичайно, що зараз армія зовсім інша і навіть зовні виглядає зовсім не так, як торік. Проте коли на фронті бачиш роботу тиловиків, то чомусь згадуються такі терміни з минулого, як військово-польовий суд, розстріл перед строєм, шпіцрутени та інше.

Взагалі, на фронті повага до волонтерів більш, ніж велика. Адже, вдумайтесь, з восьми реанімобілів в Артемівському госпіталі сім (!) надали волонтери. Сам недавно займався пошуками солярки, щоб доставити в той же госпіталь функціональні ліжка та діагностичну апаратуру, яку привезли до Львова добрі люди з-за кордону. І вже поранені лежать не на радянських койках, які прогинаються до підлоги, а на твердому припасованому ліжку. Вважливість реанімобіля важко переоцінити, коли побачиш розбиті бронетехнікою і снарядами донецькі та луганські дороги. Адже, уявляєте, що відчуває людина з перебитими кістками, або відірваними кінцівками, коли її везуть «Уралом», чи КРАЗом. А їхати треба на максимальній швидкості, щоб не стати мішенню для противника.

Проте досить про погане, яке потроху з армії, все-таки, зникає. Основне враження від останньої поїздки – масове будівництво фортифікаційних споруд, Видно, як везуть ліс для укріплення траншей та окопів, бетонні перекриття для бліндажів, працюючу землерийну техніку, роботу відновлених інженерних військ. І траншеї вздовж фронту. Я вживаю власне цей термін – фронт. Бо як інакше назвати те місце, де щодня ведуться обстріли з важкої зброї, де стоять танки, БМП та БТРи, де бліндажі, окопи та довгі ряди траншей, де бійці роблять свою важку, але вкрай потрібну «роботу» і де, врешті, щодня гинуть і зазнають поранень люди. АТО – це для дипломатів, а для армії та й для нас всіх – це самий справжній фронт.

Подивившись на всі оці оборонні роботи, переміщення військ, зменшення пунктів пропуску можна прийти до висновку, що наше вище керівництво, прийняло нарешті правильне рішення. Без лишнього шуму відгородитися від Лугандонії та Домбабве і дати їхнім «громадянам» досхочу відчути всі принади їхніх молодих «государств».

Не можу не згадати про хлопців, які оселилися на одній з покинутих луганською сепаратистською «знаттю» дач на березі Сіверського Донця. Вони нагодували нас свіжою, щойно виловленою рибою. Зовні, ніби відпочинок, проте є нюанси. Курорт – це вдень а ввечері треба йти на позиції і перестрілюватися з «сепарами» через річку. Та й рибку ловити треба обережно, адже на протилежній стороні річки чатують ворожі снайпери.

Можна ще багато оповідати, адже ми об’їхали 12 різних точок і загалом накрутили біля трьох з половиною тисяч кілометрів. Проте не можу не згадати про зустріч із священиком-байкером, який уже сьомий раз з Буковини один їздить по позиціях на Донбасі, як мандрівний капелан. А подорожує з вірним другом – собачкою, яка сидить в коробці на причепі до мотоцикла. Бідна зламала лапку, отож їздить зі своєрідним апаратом Ілізарова. Перед таким Святим Отцем поневолі знімаєш шапку і просиш благословення.

А загалом на війні, як на війні. Пора збирати все що треба і готуватися до наступної поїздки. Пацани чекають нашої з вами допомоги. І допомагати треба буде. Ще і ще, бо це наші пацани, а вся ця донбаська «коломийка», судячи з усього затягнеться надовго.