Хоробре серце турківського Героя
Війна для 32-річного Ярослава Паращича почалась 23 листопада 2013 року, коли він приїхав на Майдан виборювати право на гідне життя, іпродовжилась уже на сході. Він пройшов Революцію гідності до останнього дня повалення режиму. І, мабуть, продовжував би оборону на фронті, якби не важке поранення…
Ярослав народився у селі Шум’яч Турківського району у сім’ї робітників. Закінчив Самбірський технікум економіки та інформатики, Тернопільську академію народного господарства (тепер університет) та Інститут банківського бізнесу.
Коли країна, як ніколи, потребувала змін, головний бухгалтер Турківської дитячо-юнацької спортивної школи «Юність» вийшов на головну площу країни під заклики «Геть узурпаторів!» За час революції декілька разів приїжджав додому відмітитись на роботі, брав відпустку, лікарняне, адже влада тоді строго контролювала, хто, власне, протестує на Майдані.
На Майдані пробув до кінця, у 29-тій бойківській сотні.
«Я не пропустив жодного протистояння. Був учасником тих страшних подій, зокрема коли наша сотня йшла на Верховну Раду 18 лютого. Тоді була страшна штовханина, у мене всі ноги були сині – так беркутівці постарались. У день розстрілів ми із товаришами із сотні контролювали Жовтневий палац. Там, пам’ятаю, зловили двох молодих курсантів МВС. На них була страшна злоба, дехто кричав, що то діти, просив відпустити. Врешті, їх передали священикам», - пригадує Ярослав.
Після Майдану головний бухгалтер спортивної школи записався з побратимами у Турківський районний військкомат добровольцями. «У війську потрібен був кодувальник, і мене згодом взяли як молодшого спеціаліста із захисту інформації. А мій земляк Роман Мотичак записався у батальйон «Донбас». Він загинув під Іловайськом разом із чоловіком Тетяни Чорновол», - розповідає Ярослав Паращич.
«У листопаді прийшла телеграма, що потрібно замінити хлопців у 24-тій бригаді. У нас було два тижні на підготовку і 22 грудня ми вже їхали на схід у село Кримське, що в Луганській області. Я був взводним зв’язку, радіотелефоністом, словом, забезпечував зв'язок», - згадує боєць.
Пролетів місяць війни і 20 січня, згадує Ярослав, на бахмутському напрямку почався наступ на 31-й блокпост.
«Обстріли були і на Новий рік, і на різдвяні свята, але найбільший удар припав на 20 січня, коли почався бій за блокпост. З Лисичанська надійшла підмога, Нацгвардія, але було вже запізно: троє бійців загинуло, сімох поранило. Нам довелось відступити», - констатує Ярослав.
А через лічені дні, 24 січня Ярослав разом із командиром роти Олександром Пащенком потрапили під мінометний обстріл. Не спрацювала розвідка, і в метрі від вояків вибухнула міна.
«Командирові роти попало прямо в груди, мені в дві ноги і живіт та поранило руку. Нас доправили до Лисичанська, звідти літаком на Харків. Командир до пам’яті так і не прийшов. А я, після шестигодинної операції, пролежав у Харкові 5 днів. Звідти мене відправили у Львівський госпіталь, де я пробув до 30 березня. Тут мені зробили ще одну операцію, витягнувши з тіла дрібніші осколки».
Якби не хвора мама, у якої інсульт, Ярослав знову подався б на службу. «Я би вже поїхав! Мене туди тягне, хлопцям потрібна підмога», - говорить боєць.
Найстрашніше було, зізнається Ярослав, коли російсько-терористичні війська стискали блокпост. «Вони йшли трикутником, 8 танків, два попереду і по три справа та зліва, за ними рухалась піхота, яка, здавалось, взагалі, не боялась. Тільки коли ми збили два їхні танки, вони повернули. Їхній піхоті добряче дісталось», - описав кодувальник.
Окрім бойових побратимів Ярослав підтримує зв'язок і з мешканцями, які стали заручниками неоголошеної війни. Так, він досі спілкується з новою знайомою з Кримського, яка готувала бійцям їсти.
Зараз Ярослав – голова Турківської районної організації «Громадянська позиція».
«Я пішов у партію після Майдану. Сама її назва підказує – не чекати, а діяти самому. У нас в районі вкрай складна ситуація із зайнятістю населення – важко знайти постійну роботу, а перебиватись одноденними заробітками – не вихід. Крім того, надважливими питаннями є будівництво доріг, інфраструктурних об’єктів і особливо двох шкіл, у Нижній Яблунівці та Либохорі. Школярі тут змушені навчатись у непристосованих приміщеннях, які збудовані ще на початку ХХ століття. Нашому гірському району потрібна реальна підтримка розвитку сільського господарства, ми сподіваємось на сприяння влади у дотаціях та відсоткових кредитах для придбання посівних одиниць та сільськогосподарської техніки», - розповів про проблеми Турківського району Ярослав Паращич.
Тепер він разом в бойовим побратимом-майданівцем Олександром Лабецьким, який очолює Турківську РДА, намагаються підняти Турківщину на новий рівень. Олександр навіть кликав Ярослава собі у заступники.
«Хочеться, аби війна якнайшвидше скінчилась. Не тому що вона руйнує економіку, бо економіку ми то відбудуємо, але тих людей, які загинули, вже не повернеш і тим, хто отримав каліцтва, не зарадиш», - підсумував у розмові Ярослав Паращич.
